Четвер, Вересень 10, 2015 - 17:00

Дмитро Павельєв: «Наші бійці довели, що здатні перемагати»

Навчався у десятій та п’ятій броварських школах. Має диплом юриста та отримує другу вищу освіту за спеціальністю «Управління та менеджмент». У свої 28 років Дмитро встиг взяти участь у трьох українських Майданах - Помаранчевому 2004-го року, мовному 2012-го та Революції Гідності 2014-го.

У березні 2014-го у складі розвідувальної групи Добровольчого українського корпусу розпочав службу в зоні бойових дій на сході України. З 2 серпня 2014-го року став до лав ЗСУ в складі 131 батальйону ОРБ, більш відомого як «Батальйон УНСО». У серпні 2015-го року демобілізувався та повернувся до рідного міста Бровари.

Дмитре, ти нещодавно повернувся з війни. Зараз точиться багато суперечок про те, хто саме є нашим супротивником. То з ким воює Україна?

З російським шовінізмом. Він міцно осів у головах росіян. Але його багато і в головах українських громадян. Тож це, безумовно, війна з Росією. Щодо конкретних боєзіткнень, то по той бік фронту були дуже різні люди. Дійсно, є багато російських вояків. Але були й місцеві, що стріляли в нас. А були й такі, що приходили як союзники, дивилися, а потім видавали інформацію на ту сторону.

Українські ЗМІ рясніють повідомленнями про масові випадки уникнення мобілізації. На твою думку, чому так відбувається?

Проблема в тому, що війну у нас досі не називають війною. Люди не розуміють глобальності конфлікту. Багато хто так і не зрозумів, чи є російські війська на нашій території, чи їх немає. Так, про це говорять. Але офіційно це так і не визнано.Можливо, є побоювання, що офіційне визнання факту війни може загострити ситуацію. Але моя особиста думка протилежна - це допоможе зміцнити нашу оборону і підняти бойовий дух.Якби Росія хотіла відкрити повномасштабні бойові дії, то давно б це зробила. Але у них ті ж самі проблеми, що й у нас. Тільки ще глибші. Економіка тріщить, призов іде мляво. Кажуть, що в Росії підвищився рівень патріотизму. Але все одно недостатньо для того, щоб велика кількість людей була готова вмерти на чужій землі.

То, можливо, варто ретельніше підходити до питання відбору мобілізованих?

Думаю, це правильно. Країну має захищати той, хто хоче і хто вміє це робити. Натомість рівень людей, що прийшли під час останніх хвиль мобілізації, вкрай низький. В основній масі це малоосвічені і абсолютно немотивовані люди. І їм нема чого робити на лінії фронту.

Чи не може це бути наслідком браку патріотизму?

Патріотизм не народжується сам по собі. Над ним потрібно працювати. Давайте подивимось на щоденне життя середньостатистичної української сім'ї. Як часто вона чує про армію? Як часто чує про конфлікт на сході? Так, є сюжети в новинах. Але навіть вони примудряються викривити проблему. Є два підходи: або повна благодать, або суцільний морок. Але ж інформація має бути такою, щоб у людей виникало бажання виправити ситуацію, а не породжувати безвихідь.Потрібно принципово змінювати підхід. Бо в нас соціальна реклама начебто має закликати ставати до лав армії. Але після її перегляду такого бажання не виникає. Бо вона спрямована на співчуття. А це не дає впевненості, що ми неодмінно переможемо ворога. Натомість виникає тривога. В ідеалі така реклама має створювати образ воїна-переможця. І це буде правда. Оскільки наші бійці довели, що здатні перемагати.

Ти провів на фронті півтора року. Якою була твоя особиста мотивація?

Мене останнім часом часто запитують, чи не ображає мене те, що тут всі живуть мирним життям. Вважаю, що це нормально. Я для того й пішов на війну, щоб удома було все добре.І коли мої найближчі люди зрозуміють, що син пішов виконувати саме обов’язок і будуть пишатися ним, саме тоді все зміниться. Тоді справді цінуватимуть внесок, який зробив кожен із нас.До речі, це вплине й на людей по той бік фронту. Адже й вони хочуть жити спокійно. І ставлення до нас дуже змінилось навіть під час моєї служби. Спочатку нас запитували про одне: навіщо ви сюди приїхали? Минуло півроку, вони подивилися на різницю в житті на окупованій території і на українській. І тепер дуже бояться, щоб, не дай боже, наше військо не пішло від них. З іншого боку, там і досі немає бажання особисто відстоювати свою землю. Немає бажання будь-що робити. Чекають, коли хтось прийде і вижене окупантів.Тому ще раз наголошую - нам треба піднімати престиж армії. Піднімати авторитет наших воїнів.Інше питання, що героями у нас чомусь проголошують тільки мертвих. Подивіться на досвід армії США: там статус героя отримує той, хто повернувся живий. Так, є поняття посмертного героя. Але далеко не кожен загиблий вважається героєм. Бо звання героя треба заслужити.

То кого сьогодні справді варто вважати героєм? На кого рівнятись?

Наразі чи не єдиний приклад беззаперечного героїзму, який став загальновідомим, - це кіборги. Ті, що багато місяців захищали Донецький аеропорт. Вони стали легендою. Багато в чому тому, що там взагалі не було поділу на військових, добровольців чи Нацгвардію. Всі стояли пліч-о-пліч до останнього.Але чи можемо ми назвати інші приклади, коли ЗМІ розповідали би про подвиги наших бійців? Таке враження, що на кіборгах все закінчилось і героїв більше немає. Але ж це не так!Героїзм - це не лише участь у конкретному бою. Витягнути пораненого товариша і надати йому правильну медичну допомогу - це також героїзм.

То наведи приклади героїчних вчинків із власного досвіду.

Був такий випадок: колона техніки потрапила в засідку. Перші машини було розбито. Всі зупинились. Іде активних обстріл наших хлопців. Треба негайно витягати їх. І при цьому не дати пройти противнику далі. Практично безвихідь. Але частина підрозділу бере на себе відповідальність і проводить стрімкий маневр - хвіст колони відстає, обходить противника з тилу і так примудряється врізати їм, що ворог змушений відійти з великими втратами. Це дає можливість відтягнути наших поранених і навіть перейти в контратаку.Ризик при такій операції величезний. По-перше, є небезпека наскочити на мінне поле. По-друге, на той момент противник мав значну перевагу в чисельності.Оце й є справжній подвиг. Адже хлопці могли запросто відійти на безпечну територію і чекати підкріплення артилерії. Але вони пішли вперед і врятували побратимів. На жаль, про їхній подвиг нікому не відомо.

На сьогодні є величезна проблема з бійцями, що повертаються додому. Далеко не завжди їм вдається легко повернутися до мирного життя. Яким чином має вирішуватись це питання?

Цих людей, безумовно, потрібно адаптувати. Виводити їх зі стану війни. І, в першу чергу, цим має опікуватись держава.Інше питання, що багато бійців повертаються з впевненістю, що їм всі винні. Ось він вирвався з пекла війни, але не відчуває віддачі, на яку розраховував. І починає себе емоційно накручувати.У цей момент йому треба надати максимум уваги. І робота має починатися з військкомату. А вони, в військкоматі, здебільшого практично нічого не роблять. Але ж це їхній обов'язок. Вони не повинні чекати, коли АТОшники прийдуть до них самі. Їх повинні зустрічати. А необхідні пільги та документи мають оформлюватись автоматично. Тоді бійці після повернення не почуватимуться непотрібними і покинутими.Як виправити ситуацію? Тут є два варіанти. Або бійці почнуть масово скаржитися і тим самим змусять військкомати і органи влади виконувати свою роботу. Або будуть збиратися в ініціативні групи і колективно відстоювати свої права.Найчастіше бачимо другий варіант. Але це неправильно. Тому що тим самим ми знову знімаємо відповідальність з військкомату і перекладаємо її на громадян.

То який необхідний мінімум допомоги, що має отримати демобілізований боєць?

Насамперед це консультативні послуги. Людина не повинна бігати з кабінету в кабінет з купою незрозумілих паперів. Їй одразу мають надати вичерпний перелік документів та чітку схему вирішення всіх питань. Тобто, в якому кабінеті й що саме він має зробити. Бажано, щоб цих кабінетів було якомога менше.Але життя після війни складається не тільки з бюрократичних турбот. Людина потрапляє у доволі вузьке коло спілкування. І складається воно, в основному, з інших бійців, що повернулися з війни. Про що там точаться розмови? Як воювали, як були під обстрілом. Війна-війна… Ми самі себе заганяємо в стан депресії й безвиході.

Тобто велику роль в адаптації відіграє психологічний чинник?

Це справді так. Але я особисто не бачив психологів, які би професійно займалися такими питаннями. Мало людей, які спеціалізуються саме на адаптації бійців. А навіть якщо такі є, то це платні послуги. І дуже недешеві. Немає також відповідних соціальних програм.Тож це, власне, має бути однією з головних турбот держави. Так само, як ми дбаємо про державу, захищаючи її, так само і вона має піклуватися про нас.