Середа, Червень 29, 2016 - 11:55

Андрій Василенко: «Я - справжній антикомуніст»

«Переконанішого антикомуніста ви, напевно, не знайдете…»
фото: Бажен Левковець
«Нам треба їх вивчати, жити за духовними законами». Андрій Василенко, депутат Броварської міськради, директор ДП «Зееландія». Частина 3.

Він формувався як людина, яка у третьому поколінні належить до протестантської церкви. Радянсько-комуністична система жорстоко переслідувала людей, котрі мали інші релігійні погляди, аніж дозволяла офіційна ідеологія. Їх пресував КДБ, вони потрапляли до в’язниці, пройшли табори. Деякі йшли навіть на смерть, відстоюючи свої принципи. Андрій Василенко пам’ятає товариша свого батька, котрий повернувся вже в кінці 80-х років із сибірських таборів. Повернувся з перебитими фалангами усіх пальців.

І все лише тому, що суворо дотримуючись християнських заповідей, віруючі мали і мають іншу позицію стосовно самої офіційної релігії, якою на той момент був атеїзм. У Радянському Союзі пропагувався принцип відділення релігії від держави. Насправді ж все було по-іншому. Система переслідувала і навіть нищила тих, хто насмілився думати не так, сповідувати не те, ходити не в ту церкву, читати не ті книги. Нищила морально, а багатьох і фізично. Батько Андрія, як тільки КДБ дізналося про його переконання і приналежність до підпільної церкви, вже не міг навіть зберегти за собою посаду прораба, вище муляра чоловік у своїй кар’єрі вже не піднімався. І так було з багатьма.

Але це не зупиняло людей, які твердо, самовіддано і жертовно відстоювали свої погляди, переконання, фактично своє право бути людиною, а не безголосим і бездумним рабом. Серед основоположних переконань – основний, під яким підпишеться, напевно, абсолютна більшість мислячих людей, людей з почуттям власної гідності: «Свобода совісті є одним з невідємних прав людини, що ніхто не має права примушувати людину вірити чи не вірити в Бога, практикувати чи не практикувати свою віру…».

«Переконанішого антикомуніста ви, напевно, не знайдете…»

А.В.: «Тому ви, напевно, не знайдете переконанішого антикомуніста, ніж я. Найголовніше, що у тій системі, в якій і Україна прожила більше 70 років, свобода совісті була відсутньою. Недотримання цього головного принципу, ідеологічний тоталітаризм мав і має негативні наслідки. Відсутність свободи совісті означає відсутність свободи дій, відсутність здорової ініціативи, і навпаки – присутність подвійних стандартів, нещирість і нечесність. Це коли одна правда існувала вдома, інша – на роботі, в суспільстві. Наприклад, вдома людина була віруючою, на роботі – атеїст. Це коли дитину у переважній більшості родин вчили не висовуватися, промовчати, аніж сказати правду, радили шукати якесь хлібне місце на кшталт роботи у правоохоронних органах, показували приклади крадіжок. Бо хіба ж то крадіжка, вважалося тоді, та й понині, коли ти з колгоспного поля принесеш капустину чи морквину, а з цеху непомітно прихопиш молоток чи з десяток цвяхів. А насправді це ж крадіжка. Згадайте також, що у школах радянських часів загалом відмінників не любили. І так далі і тому подібне…»

Нині ми пожинаємо плоди тієї системи, – наголошує співбесідник. – Ми нетерпимі один до одного, агресивні, ми не вміємо слухати іншу думку, не вміємо аргументовано вести дискусію, найбільший наш дефіцит – дефіцит довіри.

А.В.: «Ви ж подивіться, які паркани вибудовує у нас сусід від сусіда. Наступним кроком є встановлення сигналізації чи й персональна охорона. Тобто витрачаються значні кошти на нібито захист від когось, продиктований існуванням саме тотальної недовіри. Сусіди могли б зібратися і замість того височезного паркану побудувати для своїх же дітей ігровий майданчик, або просто витратити кошти на подорож всією родиною чи на ще щось, корисне, духовне. Саме недовіра заважає й нашій міській раді. Її ж керівництво замість того, щоб зшивати різні лоскути, навпаки – сіє ще більшу недовіру. Не сприяють і не можуть сприяти налагодженню ділових, продуктивних стосунків між депутатами якісь кулуарні домовленості, відсутність відкритого, відвертого і чесного діалогу…».

…Андрій Василенко зберігає оптимізм. Він вважає, що маленькими, але послідовними кроками ми повертатимемося до духовності, сприятимемо налагодженню довіри. По-іншому бути не може, бо в Україні, попри негатив, який сіявся впродовж багатьох років, є міцний фундамент духовності. Просто треба прибрати з нього нашарування. У такому разі й економічна складова життя українців значно покращиться.

«Діти із синдромом  Дауна, діти-інваліди – то меседж суспільству»

Сприятиме тому, що суспільство стане добрішим, зміна ставлення до людей, а особливо до дітей, які мають ті чи інші вади.

А.В.: «Ви вдумайтесь у факт, що Параолімпійські ігри з часу їх заснування, що стосується літніх, то це з 1960 року, не проводилися у світі лише одного разу – 1980-го, коли Олімпіада проходила у Москві. Чому? А тому, що в СРСР не було інвалідів. Тобто вони були, але суспільство – типу найгуманніше і найщасливіше, «где так вольно дышит человек» – не повинно ні бачити, ні знати, що інваліди є. Можна ще згадати, коли за часів Сталіна з вулиць міст Радянського Союзу дуже швидко прибрали інвалідів, ніби їх і не було. Аби не псували «пейзаж» країни, котра щасливо,з усмішками будувала комунізм».

Це вже справді досліджений історичний факт. Фактично за одну ніч у 1949 році у Радянському Союзі провели масову зачистку вулиць великих міст від інвалідів Другої світової війни. Їх, надто бездомних, спеціальні загони радянської міліції відловлювали, запихали у вагони і вивозили на Соловки, де рано чи пізно колишні воїни переможної армії гинули. Тоді несподівано зникли десятки тисяч інвалідів.

…Сила, рівень розвитку суспільства, - наголошує пан Василенко – визначаються не кількістю «мерсів», «ламборджині» на вулицях столиці України, а за тим, як живуть найбідніші верстви населення, чи вистачає пенсії якійсь бабі Галі на віддаленому хуторі у Кіровоградській області, як себе почувають у цій країні інваліди, діти, які народилися з фізичними чи розумовими вадами.

Коли у 90-х минулого століття упала залізна завіса, яка довгі роки не давала змоги радянським людям подивитися, оцінити, як же «загниває» той капіталістичний світ, з України на захід буквально понеслася хвиля мігрантів. Виїжджали в першу чергу ті, кого за щось переслідували тут, зокрема, і за релігійні погляди.

А.В.: «Взагалі це трагедія для України, бо звідси поїхали переважно розумні, освічені, духовно міцні, віруючі люди. І фізично теж, адже більшість справжніх віруючих не курить, не вживає алкогольні напої. Як правило, вони мають багатодітні сім’ї. І ще одна важлива деталь – як правило, ці люди успішні. Наведу деякі приклади лише з моєї родини. Мій племінник працює в центральному офісі компанії Google, племінниця керує департаментом найбільшого торговельного інтернет-платформи Amazon.com, брат, спеціаліст високої кваліфікації, – у шведсько-фінському концерні. Усі вони живуть та сплачують податки за кордоном. Тоді Україну залишили сотні тисяч людей, хто б за певних умов забезпечували її потужний розвиток. На превеликий жаль, зараз намічається ще одна хвиля міграції з України.

Але повернемось до того періоду. Моя старша рідна сестра виїхала до Штатів. Знаєте, яке було її перше враження? Мамі по телефону вона сказала: «Напевно радянські газети та телебачення десь мали рацію. Не знаю, у чому причина, але я тут бачу дуже багато інвалідів на вулицях». Це вже потім вона зрозуміла, у чому річ. У США, як і в усьому іншому цивілізованому світі, створені нормальні умови для проживання інвалідів, вони відчувають себе повноцінними членами суспільства. І суспільство в тому числі і від гуманного ставлення до людей з вадами саме стає гуманнішим, добрішим, позбавляється вад байдужості, жорстокості. Україна, треба зауважити, лише стає на цей шлях».

…У родині Василенків (а дружина у нього голландка) другий із чотирьох дітей, хлопчик, народився із синдромом Дауна. Вдруге перед батьками постало питання – де жити. Вперше вони вирішували це одразу після одруження. Але й вдруге вибір зробили на користь України, хоча на той час ще дуже мало що було зроблено для адаптації таких дітей до життя.

Це нині, як розповідає Андрій Василенко, впроваджується інклюзивна освіта та ще багато чого. Є школа «Мозаїка», створена благодійна організація «Джерело милосердя». «Зееландія» намагається підтримувати такі важливі ініціативи. З кожним роком сума коштів на благодійність зростає.

Благодійництво, до речі, прописане в статуті підприємства, як вид діяльності. Кожен працівник "Зееландії" теж активно займається цим. Зокрема, мінімум раз на рік відвідує дітей з обмеженими можливостями. Приносять їм подарунки не тільки від підприємства, але й від себе особисто.

А.В.: «Моя дружина не хоче звідси їхати, бо відчуває свою потрібність саме у допомозі таким дітям. Їй тут цікаво, вона вірить в українців… Взагалі я думаю, що Творець недарма заклав цей інструмент – синдром Дауна. До речі, один із 700 новонароджених у світі – народжується з цим синдромом. На моє глибоке переконання, факт їх появи на світ – то для нас своєрідний меседж. Коли ми таких дітей ізолюємо від суспільства, ми неодмінно щось втрачаємо. То меседж бути добрішими, уважнішими, щирими. Я в житті не бачив, аби в сім’ї, де виховується дитина із синдромом Дауна, хтось інший ставав злочинцем. Коли в сім’ї є дитина- інвалід, то інші не бувають жорстокими. Це теж життєве правило. Так, народження подібних  дітей -  то  і є сигнал суспільству. Воно стане гуманнішим, якщо змінить своє ставлення до інвалідів, людей з обмеженостями. Це закон. Це той духовний закон, який діє, незалежно від того, віримо ми в це чи ні. І ми вкладаємо свою частку у становлення саме нових стосунків, а значить і нового суспільства».

…Андрій Василенко каже, що він ідеаліст. Але в розумінні, що вірить в ідеали – ідеали, котрі базуються на біблійних принципах. Християнська ідеологія – фундамент його життя – це дуже реалістичні речі, прості, зрозумілі й прикладні.

На жаль, занадто мало людей в Україні знають та дотримуються вічних принципів, закладених Богом. Внутрішній дисбаланс призводить нас до неспокою та відсутності радості. Багато кого з українців вражає привітність людей у західних країнах.

А в наших реаліях навіть у пологових будинках ви частіше побачите похмурі, а то й озлоблені обличчя, грубі окрики тощо. «А що, так дорого вартує посмішка, доброзичлива атмосфера?», - каже пан Андрій.

…Він вбачає свою місію у зміні цього, українського світу. Разом з однодумцями – невеликими, здавалось би за масштабом, справами, але надзвичайно важливими. І вірить, що однодумців з кожним таким кроком ставатиме все більше. Значить, мінятиметься на краще українське суспільство. І він твердо переконаний – воно вже міняється.

Записав Анатолій Гаркуша