Чи вміє червоніти Ігор Сапожко?

Анатолій Гаркуша

Чи вміє червоніти  Ігор  Сапожко?

 Більш спостережливі люди кажуть, що він на це все ж здатний. Але тільки тоді, коли злий, коли щось йде не за його сценарієм.

Чи ще притаманне Ігорю Сапожку  почуття сорому? Здається, ні. Цікаво,  Ігор Васильович втратив цю людську здатність за роки свого  «самовідданого»    і  комусь навіть здається, що безкорисливого служіння  броварській громаді, чи ще раніше, десь у 90-х, про що так яскраво свого часу писала популярна газета «Факти»?

Ну якби було йому це почуття притаманне, то він би не просто витер зі свого обличчя бруд, в який його буквально втопила народна артистка України Ольга Сумська після свого останнього гастрольного приїзду в славне місто Бровари з його неславним «Прометеєм», а принаймні вибачився перед красивою і талановитою жінкою. Зрештою і перед всією громадою. За нездатність   за роки свого правління  (а це вже майже 10 років, якщо враховувати і період, коли він фактично керував містом на посаді секретаря міськради) не те що збудувати  пристойний концертний зал, котрий відповідав би статусу Броварів як пристоличного міста зі ста тисячами жителів,  а навіть облаштувати гримерками, додатковими туалетами «Прометей».

Але якщо й не вибачився на словах, то принаймні вибачився б конкретними справами. Чи хоча б намірами. Міг би вже наступного дня після гастрольного виступу Сумської  та її пам’ятної фрази про гримерку й відро замість туалету, зібрати свій слухняний штаб, тобто виконком, та так грюкнути кулаком по столі, що б навіть почули через дорогу у редакції газети «Нове життя». І прибіг би зразу   увесь у милі  кореспондент, готовий миттєво  скласти  цілу оду про неабияку рішучість міського голови, про його талант госпідарника    рішуче покінчити з відсутністю туалетів у «Прометеї» для артистів та акторів, які хоча б іноді радують броварську публіку. І тоді, мовляв,  буде де  цій примхливій Сумській  припудрити носик. І наказав заздалегідь приготувати та повісити новий банер  «З турботою про Сумську».

 А сама пані Сумська дізналася б про  подвиг «госпідарника» Сапожка зі сторінок наскільки супертиражної, що навіть якось і малопомітної навіть на Броварщині  газети «Нове життя»,  та змінила своє справедливе обурення на чарівну посмішку у бік міста Бровари.

Ні, такого не сталося. За нашою інформацією,  про зіграний у Броварах етюд «Як Ольга Сумська тицьнула  Сапожка  фейсом у бруд» на виконкомі, який  відбувся наступного дня, ніхто не згадував. Як і не було цього.  Тому й сидить спокійно кореспондент газети «Нове життя»  за своїм столом та,  не поспішаючи , кляцає по старенькій клавіатурі, складаючи  нове привітання  з черговим якимось святом на першу сторінку від імені «святої  трійці» - міського голови, голови  райдержадміністрації та голови райради. Це, звичайно, приємніше та й естетичніше, аніж писати про те, чи є де  пудрити носи знаменитим і незнаменитим гостям  Броварів.

Розумію, що майном, ще й подарованим,  не розкидаються, але Ігор Васильович міг би презентувати «Прометею» подарований йому громадськістю міста унітазом у часи Революції Гідності, коли міський голова був активним прихильником і діячем  Партії регіонів та висловлювався за те, щоб зек-президент навів лад у країні. Напевно той унітаз вже давно пішов у користування, або тримається про запас. Ігор Сапожко все ж таки українець. А вони добром так просто не розкидаються, навіть якщо воно не зовсім гарно пахне.

…Якщо Ігор Сапожко втратив здатність відчувати сором – це зрозуміло, то хотілося,  аби його відчула  вся та незначна частина виборців (менше половини, від меншої половини, хто взагалі прийшов на вибори),   котра трохи більше року  тому  проголосувала за нього як міського голову.   Різна була аргументація, коли вони  вкидали бюлетені  на користь Ігоря Сапожка. Для декого  визначальним  були навіть… щічки. Так-так – «подивіться, які ж у нього щічки», говорили особливі жалісливі броварські бабусі. Хотілося б, щоб щічки цих людей палали від червоної фарби.

Власне, соромно має бути й тим, хто не прийшов на голосування, хто не проголосував. За їхнього так званого голосування «ногами» місто знову опинилося в руках людини, або й людей, хто не опікується його розвитком, а має зовсім інші задачі.

Це місто, де  після виборів 2015-го Ігор Сапожко не захотів сформувати з числа нових депутатів, нових членів виконкому, спеціалістів команду, здатну дати потужний поштовх розвитку Броварів у всіх його галузях. Натомість – шляхом активного «тушкування» утворив зручну для себе більшість у міськраді. Натомість – фактично начхавши на результати  голосування стосовно обрання депутатів, вже з допомогою своєї більшості домігся обрання справді  зручного, справді комфортного  для себе виконкому, і не допустив абсолютно ніякого оновлення  когорти спеціалістів.

І,як результат, пристоличні, понад стотисячні   Бровари  так і не спробувало стати на шлях динамічного розвитку, а навпаки – зберігає статус-кво міста, де проблеми не розв’язуються, а чи не з кожним днем накопичуються.

Місто Сапожка – це місто, де вже навіть не гроза, а просто пристойний дощ, перетворюється на стихійне лихо, змушуючи людей,  автомобілі  у буквальному розумінні плавати на вулицях.

Місто Сапожка – де  до 17 попередніх років він  додав і свої практично десять, за які не збудована жодна школа. І лише за наполяганням депутатів – причому, не з числа промерської більшості, к уди входить, до речі,  і начальник Управління освіти, цього року виділені кошти на проектування. І тільки наступного року, і то – напевно, може розпочатися робота над проектом.

Місто Сапожка – де  не вистачає місць у дитячих садках. Місто, де постійні і надзвичайно серйозні нарікання на рівень медичного обслуговування, особливо в дитячій поліклініці.

Місто Сапожка – місто, де немає продуманої і ухваленої програми економічного, соціального, культурного розвитку міста. Де немає програми залучення інвестицій. Де,  зумисно  чи ні, але місто відмовляється заробляти кошти до міського бюджету з допомогою пайових внесків. І навпаки – це місто, у якому мер і депутати (попереднього скликання) сприяли спробі Поліщука і його компанії незаконно заволодіти  майже 100 гектарів цінної землі.

Це місто, де семимильними темпами будується житло, і практично ніякими темпами – соціальна інфраструктура.

Це місто, де не примножується спортивна інфраструктура, а фактично руйнується.  Для підтвердження  тези достатньо подивитися, у  які руїни перетворився  спорткомплекс «Металург».

Місто, яким керує Сапожко, - місто, де є місце абсурдним рішенням та вчинкам. Хіба це не абсурд, коли  багаторічний «міністр культури» Броварів  Наталя Багмут на сесії кидається на шию молодому депутату, а міський голова не те що не наполягає на тому, щоб ця пані написала заяву на звільнення, аби ж не ганьбила і його самого, а навіть, коли через кілька місяців вона сама добровільно йде у відставку, призначає її своїм …радником.  

Ну і так далі і тому подібне. Перелік вузьких, проблемних питань можна продовжувати довго. Головне  - у міста, котрим керує гвардія Сапожка, немає чіткого й цілісного  бачення , як ці питання вирішувати.

А  відсутність туалету та гримерної у Броварах – то  лише черговий штрих до  картини Броварів, котру сумними фарбами продовжує  малювати команда Сапожка.

Так що, пані Сумська, якщо Ви раптом, дай Бог, ще раз приїдете у  Бровари, то приїздіть напевно зі своїм унітазом. Навряд чи щось кардинально зміниться  на такій «далекій» від Києва  периферії, допоки містом  керує улюбленець бюджетників та пенсіонерів Ігор Сапожко.